Модерну більшу немає, а імперське мислення та залишки імперій є. Імперія після Ренесансу — це проєкт модерну. Це історія про формування державної величі шляхом захоплення, поглинання, асиміляцію та соціальні експерименти, які завершувалися великим соромом, гаслами «ніколи знову» та трагедіями континентів. Це історія і про підкорення Латинської Америки, і про упокорення країн Африки, і про знищення окремих етносів та народів, і про страждання європейського континенту. ХХ криваве століття виснажило і вбило імперії разом з мільйонами людей. Імперії виснажили історію і виснажились самі. 

Бо від Риму до москви (яка у своєму кривому дзеркалі обстоювала ідею Третього Риму) імперії виснажуються. Завжди. А потім вмирають. Також завжди. Цей шлях однаковий за формою та різний за змістом. Імперію виснажує влада, економіка, корупція, зухвальство, війни, народи, підкорені та непідкорені культури. Імперію виснажує все, що вона намагається вибудувати навколо себе. 

Етіологічне виснаження. Імперію створює ментальна географія — уявне картографування, яке переходить у фізичне захоплення територій. Імперію створюють міфи, які, за правилами бріколажу, мають «відбиватися» в серцях та віруваннях її підлеглих. Імперія завжди шукає аристократичну історію свого походження. Так було, коли націонал-соціалізм доводив власну велич, спираючись на концепт неперервності трьох Райхів, привласнення філософії та міфології (Пісня про Нібелунгів). Візантія будувала власну імперську ідею через православ’я та відмінність від європейців. Росія намагалася бути Римом (хоча б третім) і власне імперське походження вибудовувала через викрадення історії. Починаючи з Київської Русі. Коли Володимир Великий, князь київський, хрестив Русь, москви ще не існувало. Київ та інші українські міста були частиною європейської історії тоді, коли замість росії були степи, ліси та болота. Але метрополія за Петра І забирає собі поняття «руський» (від слова «русь»), а потім контролює підручники та дослідження, де намагається встановити свою причетність до «величної минувшини». А вже сьогодні відкриває пам’ятник Володимиру Великому та називає його своїм. Створена з нічого, імперія шукає місце свого походження. Вкрадений фундамент для прямостояння. Привласнює та міфологізує його. Потім імперія переймається власною «величчю», створюючи свій мікрокосм культури, шукаючи власні ідентифікаційні механізми, які обов’язково мають бути наповнені винятковістю: «винятково прекрасні»  руська література, мистецтво, балет, унікальна історія. Щоб це адаптувати, потрібні великі ресурси. Їх не вистачає, і імперія починає використовувати народи — так збивається людська система етичних координат.

Настає етичне виснаження. Довге, без людського обличчя, навіть у пошуках соціалізму. Ця нова імперська етика — етика ненависті, упокорення, недумання. Цю імперію не цікавив навіть народ метрополії, годі й казати про колонізоване населення. Росія — симулякр імперії у цьому плані. Вона вигадує якісь особливі цінності, яких не дотримується, вона говорить про свободу, забороняючи свободу, вона каже, що треба боротися із насильством, і будує ГУЛАГ, вона створила поліцейську державу, у якій всі мають виключне право на насилля. Вона каже, що всі слов’яни «брати», бажаючи цих братів «знищити». Вона договорилася до того, що Другу світову, мовляв, виграла сама. Порушилися етичні налаштування системи колективної пам’яті. Росія краде перемоги та поразки, дати та захоплення, вона краде радянський жах, показуючи по телевізору, як добре жилося в СРСР, середньому віці цієї імперії. Вона привласнює етику, віддзеркалюючи її дуже криво. Але, на її превеликий жаль, в історії надто багато авторів і погані імперські нотаріуси. І боротьба з історією імперію виснажує ще більше.

Історичне виснаження. Росія — це імперія-симулякр, fake-імперія, імперія-злодій. І краде вона не лише території, міфи та культури, ідеї та пральні машини, а й, звісно ж, історію, роблячи її своєю заручницею. Для охорони історії в росії багато інститутів та підлеглих. Керування ними виснажує. Керування історією виснажує ще більше, бо вона пручається. У вигаданій (чи то пак вкраденій) росією історії вона шукає аргументи для воєн, власної переваги та винятковості. Історія — завжди поле бою, а для імперії вона — ще й обов’язкова умова існування. Росія розповідає, що ніколи не розпочинала війну першою. Але як тоді з XVI століття її територія збільшилася майже у 7 разів? Вона почала понад п'ятдесят війн. І лише у ХХ столітті нападала більше ніж 20 разів: на країни Балтії, Білорусь, Україну, Фінляндію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Афганістан, Чечню (двічі), Грузію, вводила свої війська до Сирії. І брутально вдерлася в Україну в 2014 році. Але тільки раз за все ХХ століття імперія назвала війну війною — Другу світову.

На щастя, історичному виснаженню імперії допомагають колонізовані. Україна — країна, яка тричі була окупована, та не абсорбована росією: за часів власне імперії (XVI–XIX століття), у період становлення радянської влади та після 1945 року. І весь цей час імперія намагалася викорінити історію України, змінити її, переписати. Боротьба українців виснажувала. Росія заперечувала існування української мови та культури, потім почала красти «козаків» та українське православ'я, історію Київської Русі, претендуючи на Київ, пізніше була боротьба з європейською історією та цінностями. І коли борються з цінностями — це означає кінець.

Есхатологічне виснаження. Спочатку було слово... Всі імперії створювали власні словники, мовні кліше та способи пояснення світу. Через знищення або пригнічення інших мов, за допомогою тиску або насилля, репресій та «забуття», новоязу: знищення Запорізької Січі, Емський указ, Валуєвський циркуляр, депортація кримських татар, операція «Захід», русифікація та боротьба з інакомисленням. 

Це виснажує. І врешті відбирає мову самій імперії. Імперія не нація, а отже, мова зникає швидше. Діалог відсутній у темній німоті колоніального безумства, імперія більше не знаходить слів навіть для себе, вона не здатна артикулювати реальність та буття і починає створювати символи. Так було з Римом, так було з Німеччиною, так є з росією. І сьогоднішні символи імперськості, які малюють на танках та БТР, домівках та плакатах, насправді є нічим іншим, як варваризацією свідомості, що використовує силу для власного існування. І страшенно виснажується. І на останньому подиху виснажена імперія шукає хоч якесь одне слово вже тільки для себе — але виснаженим пошук не дається. Залишається тільки безсловесне зло перед смертю самої імперії. А ми пам’ятаємо, що зло банальне (Арендт). Імперське — особливо. І імперська смерть після виснаження ще банальніша. І неминуча. Бо від Риму до москви — імперії завжди вмирали.